Стаття Лариси Козир «Українці: «герої» чи «жертви»?» в журналі British psychoanalytic council. New Associations. (Issue 42. Spring 2024)

Українці: «герої» чи «жертви»?

- Слава Україні!  Героям слава! – Національне українське гасло, яке ви можете почути всюди. 

Більше 300 років триває визвольна боротьба України з Росією. Боротьба йде за саме існування української нації. Кожен, хто загинув в ній, і кожен, кому вдалось вижити, стає Героєм.

Українці впродовж цієї війни намагаються переосмислити власну історію завдяки питанням: «Чим ми цікаві як нація, окрім того, що нас більше 300 років жорстоко переслідують та вбивають росіяни? Хто ми такі українці?»

За цими відповідями люди можуть звертатись до психотерапії. Для українців терапевтичний кабінет стає місцем не тільки для питань і відповідей, а і розповіді чи створення історій водночас. Індивідуальної історії кожного, хто звернувся, та її сплетенням з історією цілої нації в часи важких випробувань.

Поняття ідентичності нерозривно пов’язане з поняттям дому та зв’язку людини з поколіннями до і після неї. 

Українські аналітики багато міркують про саму можливість вести аналітичну практику під час війни, роль психоаналізу у вивченні соціальних процесів війни та мирного життя.

Після переїзду в 2014 році я жила і працювала в Києві. З лютого 2022 року я теж залишалась тут і продовжувала працювати. Більшостю в онлайн. 

Весь час я ставила собі питання: Чи здатна була моя психіка бути безпечним місцем для важких, негативних переживань та проекцій моїх клієнтів? Наскільки можна було зберігати здатність аналітично мислити під час постійних обстрілів і загрози життю?

Чи можна було називати психотерапією те, коли клієнти виходили на зв’язок з власної автівки, ванної кімнати, сховища, комори, коли лунала сирена чи не було світла і ми розмовляли при світлі свічок? 

Я згадую молоду жінку, волонтера, яка приходила останньою пізно ввечері. В офісі не було ані опалення, ані електроенергії. Ми зустрічались при світі свічок. І вона говорила: «У Вас так затишно і спокійно. Я трохи бачу Ваше обличчя і це все, що мені потрібно. Просто бачити Ваше обличчя в темряві».

Навесні 2022 року я та багато моїх клієнтів остаточно перейшли зі спілкування російською мовою на українську. Я помітила, як зі зміною мови з'явилися нові асоціації. Багато хто згадує розповіді своїх бабусь і дідусів, які розмовляли українською, казки, приказки і особливо пісні та колискові.

Деякі з моїх клієнтів виїхали з України, і ми продовжили терапію онлайн. Важливим питанням для них було те, чому я залишалась в Україні, коли могла би виїхати.

Клієнтам постійно не вистачало слів та символів, щоб описати жахливу реальність та власні переживання. Сесії були наповнені переказом подій чи новин. Закордонні клієнти, які вже декілька років не жили в Україні, певний час не дозволяли собі говорити про нагальне. Будь-які переживання, асоціації, не пов’язані з воєнними подіями в Україні, знецінювались ними та відкидались на сесії. Почуття провини того, хто вижив, блокувало мінімальну можливість говорити про своє особисте. Колективні переживання болю та страждань захоплювали та зводили на нуль індивідуальні. Індивідуальне розчинялось в потужній хвилі колективного.

Згодом, якщо сетінг хоч трохи відновлювався, дивовижно було спостерігати, як клієнти повертались до їх звичних тем, нагальних та особистих. Сетінг знов ставав надійним підгрунтям для переносу та контрпереносу та задовольняв потреби прив'язаності і навіть приналежності. Клієнти починали приносити сновидіння та фантазії. 

Клієнтка, молода жінка, що жила за кордоном декілька років, почала запитувати мене, чи я здорова психічно, чи нема в мене панічних атак. Бо якщо я працюю «під ракетами», то може інфікую її власною тривогою чи якось зашкоджу їй. Вона проецирувала на мене ворожу та агресивну частину. Вона відчувала злість та провину від безсилля допомогти рідним в Україні. Вона вважала, що нема жодної раціональної причини залишатись в Україні і тому моє рішення залишитись сприймала як вимушене, наче я ставала жертвою обставин в її очах

«Чому я повинна думати про когось, хто залишився в Києві. Краще б у мене там нікого не було, тоді я б мала право не читати новини і не переживати за вас»- обурювалась вона. Всередині себе  я теж ставила собі таке питання. Ким вона мене бачила, ким я ставала для цієї клієнтки? Ворогом, жертвою, злою мачухою?

Інша клієнтка, яка  наприкінці лютого 2022 відпочивала за кордоном з маленькими дітьми і чоловіком, так там і залишилась. Вона була сповнена провини, що заради родини вимушена залишатись в безпечній країні, а не бути вдома. Хотіла повернутись в Україну, щоб допомагати іншим, та готова була покинути дітей з чоловіком в Європі. Їй дуже важливо було те, що я залишаюсь в України. Вона бачила мене тією, що чинить правильно. Це допомагало їй тримати зв’язок з країною, і з тим стражданням, яке відчували українці. Ця молода жінка не могла дозволити собі власне безпечне життя в інший країні, поки «вся Україна потопала у крові». Колективний біль і втрати захоплювали її. А я виглядала в її очах як справжній Герой, що служить іншим, а не собі. Вона теж вважала, що я залишаюсь заради інших, а не за власним бажанням.

Дівчина-студентка, що перебувала за кордоном, бачила мене сталевою сильною жінкою, монументом «Батьківщина-мати», яка нічого не боїться і здатна захистити її попри все. Я була великою та недосяжною для ворога, але й для певних переживань цієї молодої дівчини також. Вона не могла ані злитись на мене, бо я була героїчною персоною в її уяві, та не могла приносити почуття вразливості та тривоги стосовно своїх життєвих обставин, бо я «не втомлювалась і не боялась, бо залишалась працювати і жити в Києві».

Інша клієнтка, яка одразу поїхала до Європи з дітьми, пропонувала і мені допомогти знайти соціальне житло, чи хотіла відправити мені продукти. Вона пропонували мені надіслати термоодяг, чи пауер банк, бо читала в новинах про блекаут. Для деяких я виглядала жертвою обставин, яка чомусь не може покинути свій дім.

Ким вони бачили мене: Героєм чи Жертвою? В обох варіантах, я не була тією, хто сама вирішувала свою долю, а ставала жертвою колективного обов’язку чи обставин.

55-річний чоловік, який залишився в Україні, звернувся по допомогу одразу після початку повномасштабного вторгнення. Він сказав: «Я не боюся зовнішнього ворога. Я знаю, як з ним боротися. Навчіть мене, будь ласка, як подолати ворога, який живе всередині мене і не дає мені жити».

Деякі клієнти повернулися додому в Київ і відновили роботу зі мною. Вони одразу ж погоджувалися прийти в офіс, коли дізнавалися, що я тут. Це була «таємна домовленість» між двома «Героями» зустрічатися в постійний час і день, незважаючи на нічні обстріли, недосипання, відсутність електрики чи непрацюючий громадський транспорт.

Якось я розмовляла з клієнтом- підлітком, якого батьки вивезли за кордон, і що дуже сумував за рідним містом, де залишились близькі друзі. Він не хотів встановлювати контакти в країні, в яку переїхав. Він запитав мене: «Якщо я тут залишусь, де я нікому не потрібен, ким я стану: Жертвою чи Монстром? Варіанти лише два.» Всі Герої залишались в Україні.

Бути Жертвою означає буквально здатись, втрати все та померти. Але яку ціну, сплачують українці як Герої? Які жертви, приносить кожен на героїчному шляху? Чи не стають вони самі Монстрами стосовно частини свого життя, власних виборів чи своєї особистості?

Які жертви приносить Богам Герой? Звичайне життя, яким йому не судитиметься жити. Власні історії, де є прості радості, задоволення, народження та виховання дітей і онуків, власні сенси і право обирати, почуття безпеки та комфорту, прості дії кожного дня та творчість. Історії, які можна приносити додому та розповідати, щоб вони ставали важливою частиною Великого життя.

Я згадую фрази своїх клієнтів впродовж 2022 року.

«Неможливо випити каву з тістечком, щоб не подумати, а чи не краще то задонатити на армію?»

«Неможливо їхати у відпустку, коли багато хто в Україні не може собі дозволити навіть вихідний».

«Мене бісить, що мої діти в Європі регочуть і веселяться, наче нічого не сталось. А в України гинуть діти чи залишаються без батьків».

«Я не хочу покупати новий одяг, чи книги. Це не має сенсу».

«Не можна дозволити собі танцювати, хоч я і люблю, бо це неправильно, доки у нас війна».

«Весь час плачу і не знаю, чи можна буде знов сміятись».

Поступово на сесіях ми почали говорити з клієнтами, як важливо знов торкатись тем про звичайні бажання чи страхи, відчай та надію водночас. Обговорювали, що індивідуальні прагнення щодо життя, любові, стосунків мають цінність, ведуть до світла і лише так допомагають протистояти ворогу та темряві. Клієнти поступово повертають можливість наповнювати аналітичний простір образами та символами несвідомого, фантазіями, сновидіннями, бо відчувають цей простір місцем для створення власних історій, буденних і героїчних водночас. Історій, які будуть вплетені в тонке мереживо історії цілої країни та світу.

Але і терапевту і клієнту доводиться бути пильними. Бо за кожним поворотом миготить тінь ненажерливих богів відчаю та провини за втрату найдорожчого:

власного дому і власної історії. І ціна, яку вони потребують, завелика. Це жертви, які доводиться приносити кожного дня, щоб отримати в дар право жити. Працювати, любити та жити- звичайне людське життя. У себе вдома, на своїй землі, у своїй країні!

Лариса Козир, психоаналітичний психотерапевт. Член УГР, член УСП, наглядовий  член УАПП.

Журнал British psychoanalytic council. New Associations. (Issue 42. Spring 2024)